Статистика



Історія розвитку сучасного ручного художнього ткацтва у селі Крупове

Друк e-mail
Вівторок, 28 лютого 2012, 13:55

Виготовляти тканини і прикрашати їх найрізноманітнішими візерунками люди навчилися дуже давно.

Особлива своєрідність і самобутність властиві українським художнім тканинам. ”На землях України ткацтво має багату історію, яка сягає в глибину століть. Про це свідчать численні археологічні знахідки прядильного і ткацького знаряддя, що відносяться до періоду трипільської культури. Відбитки тканин на днищах глиняних посудин ІІІ-І тис. до н.е. а також рештки самих тканин, знайдені у скіфських курганах ІУ ст.н.е.і слов‘янських курганах Х-ХІ ст.н.е.

„Ткацтво – один із найдавніших і найважливіших елементів національної культури українського народу. Воно має багатовікову  історію і глибокі традиції. На всіх етапах розвитку ткацтво віддзеркалювало  конкретні історичні, природно-географічні особливості, характер господарської діяльності та культурно-естетичні запити народу. Воно відображає також генетичні етнокультурні взаємозв’язки з ткацтвом сусідніх народів. Всі ці чинники і формують його  регіональні особливості”.

Тривалий процес еволюції суспільства, зміни культур супроводжувалися доволі повільним удосконаленням ткацьких знарядь, технології виготовлення тканих виробів.

„Значним кроком вперед у ткацтві стало  застосування горизонтального ткацького верстата, конструкція якого була значно досконалішою в порівнянні з верстатом вертикального типу. Ці верстати мали пристрій для піднімання й опускання ниток основи, рівномірного розташування їх по всій ширині та прибивання ниток вутка. Полотно виготовлялось переплетенням двох систем – основи й вутка, за допомогою двох підніжок (поножаїв) .

Основними волокнами для ткання  у наших односельчан, як і для всіх українців аж до кінця першої половини ХХ століття з давніх часів були вовна, коноплі й льон. Однак найбільше використовувався льоноволокно. І хоч з початком організації колгоспів  у регіоні різко зменшилась кількість посівів льону у приватному секторі, а потім взагалі зникла, в 50-х роках і на початку 60-х крупляни ще ткали полотно для домашнього вжитку. Основою такого полотна уже були білі бавовняні фабричні нитки, а вуток – льняні нитки домашнього виробництва. Так би мовити, із старих запасів.

Льон – це одна з найстарших культурних рослин, яка плекалася на наших землях ще в період дохристиянської доби.     Обробка волокон і прядіння ниток з метою подальшого виготовлення тканин були одним з найважливіших домашніх занять кожної селянської родини. Пряли нитки вручну за допомогою веретена.

Прядінням і ткацтвом зазвичай займалися жінки, дівчата і підлітки. Ткацький верстат був у кожній оселі. Упродовж століть вважалося, що жінка зобов’язана вміти ткати, інакше вона не могла бути повноцінним членом родини.

Але щоб прясти, треба було мати з чого. Споконвіку на Поліссі вирощували три сорти льону – лущик, простяк та великльон. В останні часи вирощували лише великльон, який мав досить високе стебло. А даремно. Бо хоч лущик і простяк були низькорослими, але саме ці сорти давали найтонше волокно для найтоншого полотна.

У нас, на Поліссі, льон ріс особливо добре. Цьому сприяла і народна агротехніка, а ще більше м’які піщані грунти. Сіяти починали із середини квітня, а з середини літа, як тільки починали буріти голівки, тобто дозрівало насіння, стебла льону вибирали (у нас говорили „рвати льон”)  і ставили в кучки. Вистояні кучки обмолочували, а соломку стелили на стернищі чи на луках. За 3-4 тижні льонотреста вилежувалась на ранкових росах. Така треста вважалася вже достиглою і потребувала подальшої обробки.

„Стебла сушили, били прачами щоб були м’якішими, обробляли на терниці, обтіпували тріпачкою. Наступним етапом було розчісування кожної прядки волокна. Для цього призначалися дерев’яний гребінь або кругла залізна  щітка із набитими цвяхами. Остаточне очищення (щоб не було жодної костричинки), робили за допомогою чесальної щітки із свинячої щетини або кінського волосу. Одночасно проводили сортування волокна за якістю. З так званих „нечесів” виготовляли  „рувняне” – грубіше полотно, а якісніші волокна рівненько розстеляли й пов’язували в сувертки і клали їх в сухе місце, переважно в кухро, щоб „вистигали”, набирались шовку”.

  З доведеного до повної кондиції льоноволокна пряли, прив’язавши куделі до потесі, на веретено дуже тонкі, але вельми  міцні нитки. Напрядені одноручки відразу підсушували, щоб не кошлатились. З веретена через юрок (порожнисту трубочку з отвором) їх змотували в клубок. Готові клубки також в основному зберігали в скринях. З двох клубків за допомогою кілочків, вбитих у стіну хати з зовнішньої сторони, або просто на „снівниці” снували пряжу, потім її обливали піспою (заварним борошном)  і сушили. Лише після цього навивали кросна. Процес навивання вважався надто трудомістким і відповідальним. Досить було допуститися  найменшої похибки, як уся робота зводилася нанівець. Тому менш досвідчені майстрині запрошували до цієї справи більш досвідчених, старших. Перед навиванням кросен хату добре протоплювали, щоб не одсиріли, а отже і не рвалися нитки. Бувало, коли робота добре не йшла, кросна навивали два дні підряд.

Весь процес підготовки і саме ткання вимагали особливої зосередженості і уваги. З цього приводу в народі існувало багато повір’їв, приказок: „Яка прядка, така й нитка”, „Яка пряжа, таке й полотно ляже”, „Не дай, мати, заміж де затикають, а де посередині тчуть”.

Ткали, як правило, з ранньої весни, до початку польових робіт. Тонко напрядені нитки потребували й особливого дбайливого поводження  з ними під час ткання: треба було, щоб легко ходив човник, ледь-ледь притискала дошка нитку до нитки. Тоді полотно „аж світиться”. Це – серпанок.  Для виготовлення полотна на натільну білизну, рушники – навпаки нитку вутка треба було впевнено прибивати одну до другої. Через кожні 3-4 метри полотна робили  „затиканє” – орнамент. В основі орнаменту завжди переважали геометричні та геометризовані фігури – квадрати, прямокутники, ромби, трикутники що повторювались чи чергувались. Затиканє - поперечна смужка, товщиною 3-4 см, з обох боків додавалася майстринею біла або чорна нитка. Це робилося для кращого виділення орнаменту.

altГерасимчук К. К. Серпанкова намітка. 1939 р. 38×320 см. Льон, горина.

Зняте з кросен виткане полотно мочили у воді і сушили, повторюючи процес декілька разів. Розповідає Ніна Мусіївна Дем’янець: „Навесні, як починав тануть сніг, а земля не вспівала ввобрать  в себе всю воду, таке полотно стелілі на заміжках, щоб добре одбеліть. Щи й дітям приказвалі бігать по йому, щоб частій мочилосо. Затим одбілєне і висушене полотно згорталі вдвоє і цупко скачвалі в свуєц.  А свуйци хавали  в кухро”.

Крупове  дуже цікаве мистецтвознавцям, етнографам і тим науковцям, яким не байдуже народознавство і народні промисли, зокрема, саме виготовленням серпанку, бо зберегли мої односельці в пам’яті процес його виготовлення, відновили його в кінці 70-х років минулого століття і розвивають до сих пір.

  Ось як був здивований з цього приводу відомий етнограф Василь Скуратівський: „Увечері, попоравши домашнє господарство, до сільського клубу зійшлися літні жінки та молодиці. Майже кожна селянка була зодягнена в прозоре лляне полотно, яке доповнювали корсети. Жіночі блузи-плаття, виготовлені з такої тканини і вимережані чисто древлянськими узорами, надавали одягу своєрідного колориту, ошатності, естетичної принади...

  - Звідки у вас таке  давнє вбрання? – поцікавився у найстаршої співачки.

 - Це тільки у нашому та ще кількох сусідніх селах виготовляють його, - мовила жінка. – Може чули таке – намітковий серпанок?

 - Невже? – спалахнув здивуванням. – У вас і досі тчуть серпанок?”

Нараз згадалося, чому останнім часом найавторитетніші етнографи й фольклористи України, Москви та Ленінграда в один голос стверджують: на умовно древлянській землі найповніше збереглися унікальні релікти матеріальної і духовної культури наших предків, яких уже не віднайти в жодному іншому регіоні”.

Полотно найвищого ґатунку – серпанок, про яке пише В. Скуратівський, і про яке співається у старовинній народній пісні „Їде князь додому, везе собі паняночку у тонкому серпаночку”, ткалося у Круповому завжди.

altСтельмашук Я.П. Серпанковий костюм.1939 р. Льон, горина. Перебірне ручне ткацтво.

Віками в кожній  поліській хаті  монотонно шурхотіла куделя, змійкою вилась з кужеля  тонюсінька нитка, крутилось невтомне веретено. Змотані в клубки ці нитки снувались. Нерідко господині хвалились одна перед другою: „Оснувала 7 чи то 10 губ” ( а губа – це,  в основному, 4 метри). І плив, пірнаючи між нитками основи човник, стиха постукувало бердо. То ткались серпанкові намітки, і їх кількістю вимірювався майновий стан родини. Такою наміткою на весіллі покривали на час поділу короваю голови молодих, на неї приймали новонароджену дитину, нею покривали людину, яка відійшла у вічність. З серпанку шили святкові костюми, жіночі спідниці, сорочки і фартухи. В них ходили до церкви, в гості до родичів на великі свята. Якщо господиня була дуже роботящою, то вона могла дозволити собі носити серпанковий одяг щодня. Розповідає старожил Федора Іванівна Дем’янець: „Оксенька Янкова то й по будню в серпанках ходіла”. Адже такий одяг був надзвичайно легким, зручним.

altДем’янець Н.М. Серпанковий костюм. 1990 р. Льон, бавовна, акрил. Перебірне ручне ткацтво.

Навіть зовсім здавалося б виношений одяг ставав у пригоді нашим предкам. Із старого полокна робили найкращі підгузки. В них немовля не пріло, шкіра дитини добре дихала.

І хоч це дуже нелегка праця – серпанкове рукомесництво, і є чи не найдовершенішою  і найскладнішою ткацькою технологією народного досвіду і навичок, традиція створення серпанків не згубилася у швидкоплинності часу, а живе в пам’яті наших односельчан, а в останні 20-30 років розвивається і вийшла на якісно новий вищий рівень.

Зберігаючи традиції предків, майстрині виготовляють свої вироби на старовинних ткацьких верстатах — кроснах, більшість з яких зроблені ще в першій половині ХХ ст.

З усіх видів волокон останні сорок років найчастіше використовується льоноволокно (як домашнього так і фабричного виробництва) та фабричні бавовняні нитки.

У своїй роботі ткалі використовують традиційне для нашого поліського краю переплетення ниток — полотняне і саржове (останнє в Круповому називають «в ряди») і єдиний спосіб оздоблення домашніх тканин — затиканє.

                                                                                                                                                            Букайло У.А., вчитель Крупівської ЗОШ І-Іі ст.

Останнє оновлення ( Понеділок, 23 листопада 2015, 14:28 )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити