Статистика



Історія села Крупове

Друк e-mail
Неділя, 26 лютого 2012, 13:27

Полісся - рівнина, перерізана в усіх напрямках річками і потоками, що лежать у межах Поліської низовини. У західній, найбільш заболоченій його частині під час повені, здається, вся територія перетворюється в ланцюг нескінченних озер з островами суходолу, кругом всі ті ж болота, що подекуди виблискують проти неба незворушно-спокійними плесами. І лише зрідка в ці незаймані простори вписуються неширокі смуги орної землі.

Тут серед мрійливо-спокійної, сповненої таємничості природи, давно поселилися люди.

Полісся... Край працьовитих, талановитих і духовно багатих людей. Це край лісів в прозорім надвечір, і місяць у сріблястих хмарах, свіжість весняного листя, і синій промінчик волошок у пшеничному морі колосся.

Серед такої краси під самісіньким лісом, розташоване поліське село - Крупове. Воно розташоване за 7 км від районного центру Дубровиця, за 10 км від залізничної станції.

Село підпорядковане Мочулищенській сільській раді. В селі нараховується 252 двори, проживає 732 жителі, з них дітей та молоді - 195 чоловік.

На перший погляд, село як і інші поліські села. Є кутки, безсистемно забудовані, де колись були хутори, переважає піщаний грунт. Поблизу сосновий ліс, а на зеленому лузі при першому ж дрщі виблискує вода.

Гарні люди в ньому живуть. На вигляд світловолосі, з голубими очима, красива співуча мова їх пересипана діалектними словами північного говору.

За даними Іпатіївського літопису перша згадка про село Крупове (Крупів'є) належить до середини ХУІ ст.

Живе на устах старих людей-односельців легенда, що назва села пішла від своєрідного промислу.

Розповідають легенди, що колись, в давнину, тут, де тепер розкинулось село, була поліська рівнина, на якій гуляли вітри. Стояло тут багато вітряків-млинів. А в бідних людей були ручні кам"яні жорна.

Різні жорна: на одних мололи пшеницю і жито, на інших - з гречки дерли крупу. Такі пристосування мало хто мав, тому нерідко з навколишніх сіл та хуторів люди звозили своє зерно і по черзі виготовляли крупу.

А ще ходить поміж краєзнавців версія: нібито село успадкувало назву від прізвища заможного чоловіка, який перший заклав на цій місцині житло на прізвище Круп. А ще старі люди оповідали, що коріння походження села сягають набагато глибше. Вони стверджують, що село існувало в часи Київської Русі. Під час нападу монголів воно було спалене, як багато інших поселень.

Проходив час, все змінювалося. Крупове в другій половині ХУІІ століття входило до Пінського повіту Брест-Литовського воєводства.

За феодально-кріпосницького ладу селяни терпіли тяжкий економічний гніт. Основним заняттям населення села лишалося землеробство. Селянам належали гірші землі, розкидані навколо села. Одягалися селяни в саморобні свити, домоткані лляні костюми й взувалися в постоли. їх хати курними, освітлювалися лучиною. Коли Правобережжя було роз'єднано з Росією, Крупів"є входило до Пінського повіту Мінської губернії, а 1805 року було віднесено до Ровенського повіту Волинської губернії. Селяни, як і раніше працювали на панщині.

Відразу ж після скасування панщини поміщик позбавляв селян навіть того обмеженого права користуватися угіддями й пасовиськами, яке вони мали до реформи. Дозвіл міг одержати лише той, хто погоджувався відробляти панові. Щоб утримувати сім"ю та вести викупний платіж, селянин-бідняк був змушений найматися до графського фільварку, що розміщувався між Круповим та Мочулищем. Багато чоловіків працювали на смолярні, на розробці лісу в урочищі Тартак. Тут різали дошки і відправляли в Польщу по „колійці" до станції Дубровиця. „Колійка" збереглася до цього часу. Дехто працював на спиртовому заводі в урочищі Воробино.

Під час першої світової війни 1914-1918 років жителів села мобілізували до армії. В село приходили повідомлення про загибель рідних і близьких. З війни приходили покалічені чоловіки. Таким інвалідом був Дем"янець Микола, який одержував жалування як інвалід війни.

7 листопада 1917 року газета "Волинь" повідомляла, що селяни захопили маєток Плятера. Під час Дубровицького збройного повстання, що вибухнуло 21 листопада 1918 року, боролися і крупівські чоловіки. Одним з них був Рабчевський Федір Хомич.

На початку 1920 року відновилася Радянська влада, а в 1920 році Крупове відійшло до Польщі.

Під час окупації селяни жили бідно, в злиднях. Земельні наділи були невеликими, до того ж роздробленими на 12-25 ділянок. Кожний селянин повинен був сплачувати податки: земельний, домовий, прибутковий, шляховий, церковний, військовий.

Мешканці Крупового фактично були позбавлені можливості здобувати освіту.

В 1935 році відкрилася школа. Її збудували силами селянської толоки. Навчання дітей проводилося польською мовою, а уроки Закону Божого - старослов"янською. Було 80 учнів, котрих навчали двоє вчителів. Першим директором школи був Альфред Аусобський. В селі не було лікаря. За медичною допомогою доводилося звертатися в Дубровицю або в інше місто, сплачуючи при цьому великі гроші.

1939 рік. Західні українські землі, в тому числі і наша область ввійшли до складу Радянської України і Радянського Союзу. Землю роздали селянам. Життя стало кращим. Та настало лихоліття війни. Німців в селі не було. Тільки бомбили село, гинули люди. Односельців погнали на каторгу до Німеччини. Це Кот Платон, Дем"янець Андрій, Придюк Уляна, Герасимчук Т., Красько Віктор. На фронт пішли чоловіки. З них загинуло 37 чол.

1949 рік. Трудівники Крупового об'єдналися в колгосп. Важкий був той час. Селяни зносили реманент, приводили коней, волів, здавали насіння для посіву. Першу борозну першої колективної весни провели Рабчевський Федір таНестеревич Петро. Першим головою колгоспу був обраний Гречко. На перших колгоспних зборах вибрали ім'я колгоспу - ім.. Калініна.

Ручну працю почали заміняти машини. В колгоспі появився иерший трактор. Першою ланковою була Придюк Наталія, пташницею - Придюк Євдокія, телятницями були Шеремета Уляна, Нестеревич Олекса, а дояркою - Правник Олександра.

Кожен рік приносив людям радість у житті. Скоро колгосп імені Калініна об'єднали з мочулищенським ім. Куйбишева.

За об'єднаним колгоспом ім. Куйбишева закріплено 2153 га землі.

Основний напрям господарства - вирощування льону, картоплі, зернових культур, м'ясо-молочне тваринництво.

Ішли роки. Все змінювалось. Змінилося і село. Зникли курні хати з солом"яними дахами, а на їхньому місці тепер стоять великі дерев'яні чи цегляні будинки. Збереглося в селі ще кілька криниць з журавлями. Схиливши свої довгі шиї над цямринами, вони ще в давнину панували водою ціле селою

В селі в 1980 році побудовано нове приміщення Будинку культури, магазин, прокладено дорогу Крупове-Мочулище. В селі працює медичний пункт, восьмирічна школа.

На початку 90-х років проклали асфальтовану дорогу по селу.

І все це було зроблено руками наших людей. Тому недарма державних нагород заслужили Герасимчук Кузьма - медаль „За трудову доблесть", Лохвич Марина, Стельмашук Павло - орден Трудової слави, Олексійовець Григорій - Заслужений меліоратор Овчар Володимир - Орден Трудової Слави, Заслужений меліоратор.

Жителі нашого села завжди славилися багатим пісенним мелосом. Етнографічні експедиції з Києва, Львова, Москви зафіксували у нас чимало поетичних текстів. Назріло питання про створення фольклорно- етнографічного колективу. В 1969 році створили ансамбль „Берегиня", керівником якого є Рабчевська Ніна. Активною учасницею колективу є Кот У.П., яка побувала в 1988 році в США. Вона представляла серпанки та пісні України на фольклорному фестивалі національних меншин Америки. Саме наші односельці зберегли давні українські традиції, звичаї та ткацьке ремесло.

Своєрідним центром майстрів ткацтва та вишивки є Крупове. Живі традиції розвиваються та збагачуються сьогоднішніми місцевими майстрами ткацтва та вишивки: Уляни Кот, Ніни Дем'янець, Ольги Придюк, Ніни Рабчевської, Зінаїди Придюк, Любові Стельмашук. Уляні Кот та Ніні Рабчевській присвоєно почесне звання "Заслужений майстер народної творчості України".

Односельці гордяться своїми славними земляками: Миколою Краськом - генералом внутрішніх військ, Придюком Миколою - кандидатом біологічних наук.

Після земельної реформи в селі нема колгоспу, всі землі розпайовані, селяни одержали землю.

В селі працює школа, де навчається 91 учень, медичний пункт, магазини, Будинок культури. В 2008 році розпочали газифікацію села.

Час іде, село живе своїм життям.

Останнє оновлення ( Неділя, 26 лютого 2012, 15:21 )
 

Додати коментар


Захисний код
Оновити